Наречена гетьманича Скоропадського

В Музеї гетьманства презентували напрочуд цікаву книгу «Наречена гетьманича» - про Галину Мельник- Калужинську, яка була офіційною нареченою гетьманича Данила – сина останнього гетьмана України Павла Скоропадського. Художньо-документальна повість основана на достовірних фактах, які зберегла пані Галя. В 90-х роках, вона вперше повернулась до України. Тут зустріла талановиту журналістку, поетесу Валентину Штинько, яка взяла на себе цей делікатний труд – написати спогади Галини Мельник. Спершу були невеликі нариси. Потім – довгі бесіди. І кульмінація – Валентина їде до Англії.

Галина Мельник боялась диктофона. Людина старої формації більше довіряла епістолярному жанру. Тож Валентина привезла з Англії стос списаних зошитів – плід місячних роздумів, спогадів, відвертих розмов. Це все треба було пережити, передумати і написати достовірні матеріали, не відступаючи від фактів. Діалоги у тексті не вигадані, не белетризовані.

Вони записані зі слів самої Галини, яка мала феноменальну пам’ять та гострий розум. Письменниця майстерно передала розвиток відносин Галини та Данила, красиво розкрила внутрішній світ самої героїні. Змогла описати вороже ставлення оточення до їхнього кохання. Відкрились маловідомі сторінки сімейства Скоропадських.

Галі Мельник вже нема. Свій архів вона встигла передати на Україну до музеїв. Сімейні реліквії Скоропадських – гетьманську печатку та перстень - подарувала Історичному музею в Києві.

Після її смерті плітки виплили з небуття. Чого тільки не приписували і Галині Мельник, і самому Данилу. Навіть «синок» знайшовся – Борис Скоропадський. Начебто незаконно народжене дитя гетьманича і якоїсь танцівниці. Зараз він їздить по Україні з маніакальною ідеєю про повернення сімейних статків.

Остання з гетьманського роду Олена Отт-Скоропадська категорично відхрещується від самозванця.

Тож сподіваємось, що книга «Наречена гетьманича» розвіє плітки навколо приватного життя Данила Скоропадського та встановить істину у його стосунках з Галиною Мельник.

А я трохи відкрию сюжет книги, де дивовижно переплелись дві долі емігрантів: красуні –волинянки Галини Мельник-Калужинської і останнього гетьманича Данила Скоропадського.

Доля сім’ю Скоропадських не тішила: революція, невдала спроба відродження Гетьманської України, еміграція. З шістьох дітей лише одна найменша Олена знайшла повноцінне щастя та народила спадкоємців. Наймолодший син Павло помирає у трирічному віці. Старший, Петро, хворий епілепсією. Середній, Данило, лідер та провідник гетьманського руху, офіційний спадкоємець сім’ї Скоропадських, помирає за загадкових обставин напередодні свого весілля. Було йому тоді 53 роки… Не залишив за собою нікого. Лише чисельні папери, спогади, які збирала, зберігала та публікувала його Галя. Вона була біля нього останні 9 років. Чула його роздуми, друкувала його думки, була йому найближчою, довіреною людиною. Тільки з нею він говорив на «ти» і тільки їй відкривав всі свої особисті таємниці.

Ближнє оточення гетьманського руху не сприймали Галю. Не вкладалося в їхніх головах, що якась там кравчиня з Волині може стати гетьманшею. Та й сама Галя довго не вірила, що красивий шляхетний гетьманич зупинив свій погляд на ній, солом’яній вдові Галі Мельник.

 Галина молодша за гетьманича на десять років. Народилась біля Тростянки на Волині. Батька забрали поліцаї, відправили на заслання, де він і загинув. Останні роки дитинства провела в домі дядька у Варшаві. Треба було самостійно заробляти на шматок хліба, підтримувати матір з братом.

Стала білошвейкою. Зустріла своє кохання. Швидкий шлюб, прізвище Мельник, народження дитини, зникнення чоловіка. І довга дорога шляхами війни наповнена турботою про маленького сина. Звивисті шляхи привели її до Великої Британії. І знову голка, швейна машина, безсонні ночі, аби врятуватися від голоду, від холоду і жахливої самотності.

Одного разу з листом прийшла звістка від Порфирія Силенка, давнього знайомого по Польщі. Він пройшов італійський полон, потрапив до Англії в переселенські табори. Підтримував гетьманський рух. Став секретарем у Данила Скоропадського. З часом Силенко напросився до Галі в квартиранти. Зайняв одну кімнату, давав гроші за кімнату, допомагав Андрійкові. Разом чекали приїзду його дружини Єфросінії. Він приніс їй і горе, і радість. Саме Силенко познайомив її з гетьманичем. Данило зачастив до хати: коли у справі, коли на свята, коли й просто так – на вогник. Шлях їхнього кохання був довгий та туманним. Силенко круком літав, нависаючи чорною тінню – ревнував. Якось Порфирій не стримався – освідчився Галині в коханні. Це було ганебно та брутально. Вона його виставила за двері. Силенко затаїв образу, запустив плітку про «дівку легкої поведінки». Галя втекла – поміняла квартиру. Та Данило знайшов її. Прийшов на Різдво.

Дев’ять років промайнули мов чудовий сон. Про одруження ніхто й не думав. Справжнє кохання не потребує штампів. Гетьманич виконував дане батькові слово – провадив українські справи, піклувався за родину, за сестрами. Галя зі своїми ученицями обшивала знаменитих клієнток, допомагала Данилу. Разом виховували сина.

Оточення шипіло, пускали плітки. Вони нічого не слухали, мужньо оберігаючи своє кохання.

І все ж таки гетьманич зважився на одруження, подарував Галині сімейну реліквію – перстень матері, що передавався у спадок по чоловічій лінії.

Готувались до весілля після Великодня. Старша сестра Марія благословила цей шлюб, а про офіційні заручини вирішили об’явити на день народження нареченої на початку березня.

Другого березня Данила поховали…

На сороковий день після смерті коханого вона втратила й дитину – сина гетьманича.

Всі відвернулись, відцурались. Навіть рядки про її існування жирно викреслювали в офіційний пресі.

З часом до неї пристали двоє ад’ютантів – відданих прихильників гетьманства. Від них вона отримала і підтримку, і допомогу у зібрані матеріалів про гетьманича, про гетьманський рух, про історію України.

Доля й далі лупцювала Галину: від невиліковної хвороби помирає син, залишивши по собі двох дітей, які мабуть ніколи не розмовлятимуть українською – не склалися стосунки з невісткою англійкою. Відійшли у вічність два ад’ютанти. І лише вона спромоглась на 81 році життя привезла в Україну плоди їхніх суспільних зусиль «Коментарі», де зібрано чимало цікавого про маловідомі сторінки української історії.

«За роки спілкування з цією справді дивовижною, розумною, з крутим норовом жінкою, яка і у свої за вісімдесят зберегла сліди колишньої вроди і світського шарму, спілкування епістолярного, телефонного й нарешті – особистого, я щиро полюбила свою героїню. І зрозуміла, чому гетьманич назвав її «сіллю Волинської землі», - Валентина Шпинько.

Наталка Іванченко, шеф-редактор журналу «Музеї України»