Олена Кривошея
старший науковий співробітник Музею гетьманства

"Козацька скарбниця"(гетьманські читання). Випуск 3. Київ 2006, ст.62

Початковий протокол розпочинається інвакацією: «Во имя отца и сина и cветаго духа, Святия живоначальния неразделимия тройца, стаетсе речь у вечность. Аминь». Інтитуляція «Я, раб божий Иван Тихонович Волевач, обозний Войска Запорожского, обиватель чигринский» засвідчує ім’я, титул і місце проживання. Іван Волевач внесений до реєстру 1649 р. в значному військовому товаристві [2,27] Війська Запорозького у Чигирині після Прокопа Бережецького і Павла Яненка, перед Яськом Проскуренком – усі троє родич і гетьмана і визначні козацькі ватажки [2,27-28]. Нарація засвідчує обставини справы з вказівкаю випадку написання тестаменту: « будучи мне от господа Бога хоробою обтеженному, и лежачи на смертной постели при конци житие моего, пишу сей мой тестамент» при чому вказується на добровільний і правоспроможний характер цього запису «за доброй памети и з уласного розуму моего, будучи ни от кого ненамовленний и непримушен, леч з доброй воле своей, напред душу свою грешную полешаю господу Богу, а тело мое ко погребению земному, отдаюся у вечную опеку по воле божеской и матери его ж, споручници Рода христианского, що теж з доброй воле моей, з убогого имения моего рухомого сим тестаментом стверждаю кому що записал нижей сего тестамента явствует напродь» [1,27-28].

Основна частина заповіту – диспозиція – містить розпорядження стосовно розподілу майна. Автор стверджує: «А что где якого грунта имеится, предковские и мною куплею набитие заходи, то все отказую тож жене своей Парасковеи да сину Якову», а також «жене моей Парасковеи з сином Яковом двор зо всеми приналежимостми господарскими рухомой ведщи, яко то з сребними посудки, грошми всякой монети, з одежою ценею и збожжам, з оружем и всею зброею, футори ж зо всяким бидлом, з конми, рогатим бидлом и овцами, винници з казанами, також и броварь з казаном, солодовню, мелници, едни на Ирклее, а другие на Суботовки речки, пасека з пчелми у провороте леса Чути, а то вижеписанние угодия Барабашевские наданни мне за войсковую службу его млостю паном Богданом Хмелницким гетманом у вечность з ласки его и всего Войска Запорожского». Як бачимо, на початку Національно-визвольної війни Волевачу перейшли маєтності Барабаша - не названі хутори, а токож млини на річках Ірклії – правій притоці р. Тясмин і Суботівці, а також пасіку. Маємо вказівку на втрачений універсал Богдана Хмельницького стосовно отримання маєтностей колишнього гетьмана Барабаша: «вижеписанние угодия Барабашевские наданни мне за войсковую службу его млостю паном Богданом Хмелницким гетманом у вечность з ласки его и всего Войска Запорожского» [1,27-28]

Іван Волевач вказував на чотири шляхи формування своїх статків: батьківські надбання, спадок по безпотомному брату Андрію ( «И с опокойного брата моего середулшего Андрея, яко безпотомного, и он по ласце своей братаней все на его спалие предковские грунта и отческие мне при конци жития у вечность отписал»), гетьманським універсалом надані, «мною куплею набитие»[2,114].

Тихоній Волевач протягом життя набув:

- «На Чутце предком набитие грунта и поселение людей, и футор, як в отческой духовной описано»[2,114].

- «Над Яничем лес з пасекою, сенокосами, с пахатним полем, предковские» - «На Чуте сенокоси и пахатное поле предковское» [2,114].

- «В Войтовом селе и Калантаеве сенокоси, пахатное поле предковское ж»[2,114] .

Автор розкриває свої купівлі: - «А тот лес куплен зо всеми приналежимостми с поселением людей у Максима Михайловича, жетеля чигринского за две тисечи коп доброй монети без десяти» [2,114] .

- «Другий же лес мною куплен у Хведори Андреевой, тож жителки чигринской, за пять сот коп грошей доброй монети литовской лечби к своему ж з сенокасами, степом к реце Макаровце и Ингулцю, с плесами рибними и зверинними ловле, где гребля на Ингулце с поселением людей и с хуторищем, и на тие грунта запис имеем» [2,114] .

- «Якие же грунтовие с поселением людей и без поселения, жене з сином Яковом в сей духовной ниже описанно: Волевачевские восемь байраков, також и пасека з пчелми, сенокоси по обидва боки Цибулника и пахатное поле с поселением людей, футор, тамо ж де степное поле и тот вижеписаний грунт понад речкою Цибулником, взявши з низшой голови от жбира, где могила, и от Грузкой балки, и от малого Круглого озерца вгору до скель, где и млин мною за кошт построен, футор на Березовце з степом и сенокосами и пасеками и з бидлом, Плоский лес куплею мною набитий, на який и запис имеемо, и тамо пасек две з пчелми» [2,114] .

- «За Днепром в городку Потоку два млина: мною куплений един в трех колах, ставилом лежниковим, в Стефана Сеницкого посредку млинов, а другой крайний от места в чтирох колах з влаклом в Тимка Миколаевича, на якие и записи имеем» [2,114] .

Іван Волевач назвав п’ять спадкоємців: дружину, сина і двох доньок – одну заміжню «Зятеви же моему, а мужу Марииному, Гаврилу Коробце, дви десят кобил из жеребцев гнедим турецким, да пять коней верхових за всим убором козацким, янчарок добрих пять, панцир дощатий из щитом, а ежели що похоще, жена моя, а их матка, и болше уделит, що изволе себе» [2,114] і одну удову «А дочце Марии пять тисеч коп доброй монети грошей з двома унуками, и еи дочерми Вацкою и Ганною, и по десеть фунтов сребра, да футор зо всеми приналежимостми будучий на Шабелниках з божжим, з бидлом рогатим и овцами, пасека на Опанасовце с пчелми дочци же моей Марии» [2,115], а токож племіннику «Братаничу же моему Якиму Антоновичу пару добрих верхових коней, един сивий мастю, а другий гнедий татарский зо всею зброею, ронздчик злоцестий с каменцями, янчарок под среблом две, кобил десеть з жеребцем сивим лядским, панцир колчатий з злоцесскою мисюркою и карбаши, тисеча коп грошей» [2,115].

Старший брат Івана Антон Волевач у тестаменті названий покійним. Син Антона Яким до повноліття знаходився під опікою дядька Івана, а 1640 р. отримав батьківський спадок («А старшого опокойного брата моего, Антона, син его в опеку нам покойним вручен бил до зросту мне, якого як опекун приведши его до розуму и всю субстанцию покойного брата моего и его отца, Якиму, братаничеви своему, додержавши ву власти прилюдне вручил в року шесть сот четире десятом, на что от его, Якима братанича, и квит имею»[2,115]). У козацькому реєстрі 1649 р. Антон Волеваченко фіксується[2,114], але його місце засвідчує, що це відносно молода людина, тому ідентифікувати його з Антоном Тихоновичем не вважаємо за можливе. Це інша людина, можливо, старший син Антона, тобто Антон Антонович, який отримав батьківський спадок ще за життя останнього.

Автор заповіту вказує на чотири церкви у Чигирині [1,28] : «На церкви же, Спаскую, Пречискую, Петровскую и Николскую, на все чтире, по тисечи коп грошей, да на повиновение свещенником спаскому чигринскому отцу протопопе Пеште коп сто, пречискому, святопетровскому и николскому по три десеть коп».

Черговість переліку церков засвідчує їх вагомість на час написання тестаменту. Аналіз цієї частини дозволяє ствержувати, що з чотирьох вказаних церков Спаська була соборною[3, 6-13]. Доказом цього є той факт, що там правив службу місцевий протопіп Пешта. Відомо також, що 1638 р. на Старці присягу полякам зложили козацькі полковники Роман Пешта, Іван Боярин і Василь Сакун, «обіцюючи при тім піддати ся волї королївській і відправити від себе нереєстрових»[4,200]. Пізніше Роман Пешта став осавулом чигиринським і звинуватив Богдана Хмельницького[5,7]. шляхтич Богдан Пешта (мабуть, син чигиринського священика, а потім протопопа (1650) Пешти змінив на уряді хорунжого генерального Опанаса Працовкіна (1650.11.)

Прихожанин і, можливо, титор Успінської (Пречистенської згідно заповіту) Богдан Хмельницький, яка знаходилася в центральній частині міста «подле дворці гетмана»[5,3], розбудував її і вона, вірогідно, уже 1656 р. була соборною. Від неї рухалося духовенство, зустрічаючи антиохійського патріарха Макарія, там він з «одним епископом, который недавно прибыл послом от ляхов» [6,192]. Автор заповіту був прихожанином пречистенської церкви, її священик Стефан Яремійович виступив свідком і склав тестамент, алк першою серед церков він називають Спаську, а не Успінську церкву як найстарішу і соборну в 1650 р.

В переліку церков Микільська церква, яка знаходилася у замку, названа четвертою. Пізніше вона стане соборною і буде нею на час знищення міста і замку [6,192].

Петропавловська церква на південному схилі Замкової гори, згідно даних аналізованого заповіту, уже існувала 1650 р., тому гіпотеза про її побудову коштом Петра Дорошенка і те, що вона отримала назву від його імені не має сенсу [6,182]. 1650 р. Петро Дорошенко був молодою людиною і навряд чи володів достатнім впливом і матеріальними можливостями для такого кроку. Той же факт, що він був прихожанином цієї церкви незаперечний, а, відповідно, міг бути у час знаходження на урядах полковника, генерального осавула, гетьмана її титором – вірогідний.

Церква Воздвиження Чорного Хреста, яка знаходилася у південно-західній частині міста виникла після 1650 р. У заповіті Волевача вона не згадується. 1656 р. Павло Алепський зафіксував п’ять [6,183], а не чотири церкви у Чигирині, тобто ця церква була побудована протягом 1650-1656 рр.

Привертає увагу так звана санкція – заборона порушення положень документу –– «И хто би се й тестамент смел касовать, тот розсудится зо мною на втором пришествии Христовом» [6,192].

Карабарацією (звісткою про підтвержуючі знаки) є наступна частина заповіту: «К сей же духовной упросилем его млости пана Зеновия Богдана Хмелницкого, гетмана Войска Запорожского, яко своего покровенного, подпис руки и с приложене печати войсковой гетманской»[2,115]. Наявність свідків була обов’язковою «При котором писанию й правованю сей духовной моей били люде добрие и вери годние» [2,115]. У заповіті свідками перераховані священик пречистенський чигиринський Стефан Яремійович і два покозачених шляхтича Богдан Пешта і Федір Коробка, перший з яких був хоружим військовим, а другий – отаманом городовим чигринским. Коробка згадувався у реєстрі 1649 р. серед значного військового товариства [2,114-115].

Кінцевий протокол (datum) засвідчив час написання документу: «Писан сей тестамент священником пречиским Стефаном Еремеевичем року божого тисеча шесть сот пять десятого, м~ця ноябра второго»[1,28]. Місце написання визначається дотично через вказівку пречистенського священика чигиринського як Чигирин. Слово «дня» упущене переписчиками, так як сам текст дозволяє це зрозуміти.

Стосовно субскрипції збереглася лише її частина – «Богдан Хмелницкий, рука власна. /Место печати Богдана Хмелницкого/» [2,115]. Переписчики залишили поза увагою притиснені до тастементу печатки (вірогідно, вони були, бо Пешти і Коробки – шляхтичі) і підписи.

Таким чином, заповіт має виключне значення для історії Чигирина – столиці козацької України.

Джерела та література:

1. Реєстр Війська Запорозького 1649 року. Транслітерація тексту. – К.: Наукова думка, 1995. – С. 27 – 28.
2. ЦДІАК України, ф. 51, оп. 3, д. 11437, арк. 114.
3. Кілессо С. Чигирин – гетьманська столиця // Київська старовина. – 1995. – № 5. – С.6–13.
4. Див. «План міста Чигирина»: Матвіїшин Я. Живописні плани трьох українських замків-фортець з XVII ст. (Бара, Меджибожа, Чигирина) у Дипломатичному архіві Міністерства закордонних справ Франції // Історичне картознавство України: Зб. наук. праць. - Л.; К.; Нью-Йорк, 2004. - С. 200.
5. Грушевський М. Історія України-Руси. Том VIII. Розділ V. Стор. 7.
6. Алеппский П. Путешествие антиохтийского патріарха Макария в Россию в половине ХVІІ веке. – М., 1898. - С. 192.